Якщо запитати пересічного американця чи росіянина, як він ставиться до літератури своєї нації, відповідь буде більше або менше сповнена патріотизму, можливо він назве свої улюблені твори чи такі, що не сподобалися, але в будь-якому разі його враження не буде таким, як у звичайного українця про його народну літературу. Останній скаже щось, типу: "Я рідко читаю українську літературу, більше люблю зарубіжну або російську" або "Читав тільки в школі і мої враження не були найкращими". Дехто, безперечно, назве імена Тані Малярчук, Оксани Забужко, Сергія Жадана із сучасних, пригадає щось із класики. Але такі люди в меншості.
Чому ж таким є стан нашої літератури? Чому так важко знайти українські книжки? Невже це лише наслідки важкої історії? Але ж тепер наша культура нарешті здобула право розвиватися самостійно! І не слід все пояснювати нестачею коштів, адже якщо товар якісний та популярний, він завжди знайде попит. На мою думку, проблема полягає перш за все у тому, що безліч українців (а що вже казати за іноземців) не знають своєї літератури настільки, щоб полюбити її (не враховуємо тих, хто взагалі не отримує задоволення від читання). У них часто немає загального враження, адже, згадаємо шкільну програму і часів Радянського Союзу, і більш сучасну. Складається таке враження, що людина, котра її складала, навмисне відбирала найпесимістичніші та найодноманітніші твори. Крім "Енеїди", "Кайдашевої сім'ї", "Тигроловів" важко пригадується ще щось життєстверджуюче та оптимістичне. Мої однокласники (маю на увазі лише тих, кому не байдужим було навчання) вже взагалі не зверталися до наших авторів у старшій школі. За їхніми словами, їм набридли постійні розповіді про кріпаків, їхню важку долю та несправедливість.
Хоча, звісно, не можна не визнавати кордоцентризм та часто песимістичність налаштування творів, серед них є безліч таких, які напевне б сподобалися дітям. Наприклад, творчість мандрівних дяків, роман Наріжного "Бурсак", оповідання Сомова, повісті Гребінки і багато-багато інших. Особливої уваги заслуговують роботи представників діаспори. Справа в тому, що роками намагалися утвердити неповноцінність української літератури, зробити її імідж вторинної, хоча багато наших митців росіяни самі "заграбали" собі (наприклад, Капніст, Гоголь, Короленко). Важко визнавати, але ця тенденція працює і досі.
На щастя, у програми вводяться заборонені і забуті раніше твори. Дітям, до прикладу, цікаво читати про ту саму Моховинку та "Теодорів з Васюківки". Безперечно, і увага до нашої літератури загалом росте (твори Забужко, Адруховича, до прикладу, знають і за кордоном), однак цей процес відбувається надто повільно. Ще гірші справи із класичною літературою, видавництво якої є проблемним і в самій Україні. Спробуйте знайти поезію Маланюка (маю на увазі повноцінну книгу, а не п?ятдесятисторінкову збірочку), оповідання Ганни Барвінок або доступне для пересічного студента видання "Берестечка". Але останній твір є хоча би в Інтернеті... До речі, в "сітці" українські твори також є дефіцитом. За винятком тих, які зараховують до російської літератури...
Отож, справа пропаганди української літератури в руках влади, але не слід забувати, що ми самі також мусимо робити кроки вперед. Читаючи, вивчаючи та рекомендуючи друзям та знайомим, ми також робимо внесок у загальну справу. Тож залишмо у спадок популярну та важливу на шляху європейського розвитку літературу, якою будуть цікавитися не тільки філологи, а більшою чи меншою мірою всі громадяни нашої країни та літературні гурмани з різних куточків світу!!! Автор: Юля Лопатюк | http://www.osvita.lviv.ua
Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 Покровської міської ради Донецької області 
.jpg)
