Учительська

Наголос логічний — підрядковий знак партитури, який виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів).

Наголосу знак È ???????— надрядковий знак партитури, який вживається для позначення правильного наголосу слів.

Наочність — додаткова система доказів (таблиці, діаграми, ілюстрації тощо), яка збільшує можливості впливу на аудиторію. Не слід плутати Н. та систему технічних засобів навчання (магнітофони, діапроектори, епідіаскопи тощо). Досвідчений оратор не зловживає Н., але й не зневажає її можливостей.

Настрій — емоційний стан оратора, який накладає відбиток на його поведінку і мовлення та передається слухачам. Промовцеві важливо вміти контролювати свій Н.

Натхнення — піднесення душевних сил оратора, яке розкріпачує творчі можливості особистості й забезпечує надзвичайну мобілізацію уваги аудиторії. Досвідчений оратор може досягти Н. за допомогою певної методики.

Національна мова — реальний фундамент національної культури в її юридичних, політичних, релігійних, науково-освітянських та побутових аспектах. Н.м. може бути почасти й пов'язана культурно-генетично з мовою наднаціональної, космополітичної культури (як мови романських народів – з латинню, російська мова – з церковнослов'янською тощо), але цей варіант не є обов'язковим (пор. зі статусом арабської мови у всіх сферах культури мусульманського світу після виникнення Корана. Українська н.м. зараз знаходится в стадії пасіонарності, завойовуючи все нові рубежі.

Неологізми (від грец. νέος — новий + λόγος — слово, нові слова) –слова (словосполучення), що створюються самим автором. В силу своєї гіперекспресивності вони використовуються найчастіше поетами; оратору рекомендується уникати Н. як незрозумілих для слухачів.

Неориторика (Rethorica nova) — нова риторика, що виникає в другій половині ХХ ст. на грунті нових наукових дисциплін (теорія коммунікації, психолінгвістика тощо) і ставить на меті в першу чергу комунікативний акт, спілкування оратора з аудиторією, рольову ситуацію, методи переконання.

Норма в красномовстві (від лат. norma — взірець) — система етичних, граматичних та естетичних правил, які вироблено в рамках певної культури та на яких базує свою діяльність оратор. Проте часом і порушення норми може стати виразним моментом промови.

Норма літературна — регламентоване орфоепічними, лексичними, граматичними та стилістичними правилами використання засобів національної мови.

Образ художній — специфічна форма переосмислення життя митцем, яка визначає стилістику мовних рішень. Властива переважно поезії, але здавна широко використовується ораторами.

Обрив — стилістична фігура, що передає перервану мову: йдеться про щось одне, а потім переводиться на інше.

Об’єкт промови — явища реальної дійсності, що становлять матеріал для ораторської теми. Див. Тема.

Об’єктивність промовця — неупередженість оратора, справедливість його оцінок. О.п. визначає, як правило, заздалегідь успіх оратора, особливо в таких сферах, як політична, судова та академічна.

Оксюморон — троп (один з видів епітету), який дозволяє з’єднати у вислові несумісні речі.

Опис — змалювання в слові (нерідко з застосуванням поетичних засобів) обставин, що є об’єктом уваги. О. найчастіше статичний (на відміну від оповіді).

Оповідь — змалювання в слові якихось подій, руху сюжету промови; в класичній риториці йде слідом за описом й передує міркуванню.

Опонент (від лат. opponens — той, що заперечує) — уявний чи реальний співбесідник оратора, який уособлює антагоністичну позицію. Ораторові важливо дотримуватися норм коректності у ставленні до О.

Оратор, ритор (лат. orator від oro — промовляю) — особа, яка виголошує промову.

Орфоепія — правильна вимова, система норм вимови в певній мові.

Осанка — положення тіла оратора, що виробляється в результаті роботи над своїми фізичними даними. Негарна О. помітно псує враження від промови.

Основна частина — Див. Структура ораторського твору.

Пам’ять — психофізичний процес закріплення, збереження та відтворення інформації. Для оратора важливо тренувати П.; допускається використання конспектів з метою її підтримки.

Панегірик — жанр пишномовної похвали в старовинній риториці.

Парадокс (від грец. παράδοζος — дивний, неочікуваний) — стилістична фігура: неочікувана думка, висновок, що різко розходяться з загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту.

Паралепсис (від грец.  παραληψις — пропуск) — стилістична фігура, що утворюється, коли оратор повідомляє саме про те, що начебто намагався приховати. П. використовується для комічного ефекту.

Партитури знаки — графічна розмітка написаного тексту з метою його правильного інтонування. Основні З.п.: фразові паузи, дужки ромбічні та квадратні, лапки, знак наголосу, підвищення та пониження тону, злам інтонації, логічний наголос, уповільнення та прискорення темпу читання, легато. З.п. поділяються на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові (залежно від положення щодо рядка тексту).

Пауза — тимчасовий інтервал в мовленні, визначений кількома чинниками: 1) дихальним ритмом людини; 2) логічною структурою тексту; 3) психологічним членуванням тексту. Відповідно виділяють дихальні, логічні та психологічні П. Оратор має слідкувати за тим, щоб дихальні П. підпорядковувалися логічним.

Пауза фразова — рядковий знак партитури, який показує необхідність фрагментарізації у проголошенні тексту. Розрізяють три види Ф. п.: з коротка (на один рахунок); зз на два рахунки (раз, два); ззз на три рахунки (раз, два, три).

Пафос (від грец. πάθος — пристрасть) — ставлення оратора до своєї ідеї — наприклад, захоплення й піднесення, що передається слухачам (патетична промова).

Перифраз (від грец. περίφρασις: ресЯ — біля, навколо, ?ράςξ — кажу) — троп, описовий зворот мовлення, що вживається для того, аби надати реченню більшої виразності, уникнути повторення.

Перiкопи — визначенi для літургічного читання мiсця Біблії, які коментує священик в проповіді.

Період — складна синтаксична конструкція, що об’єднує в одне ціле значну кількість речень (або кілька колонів).

Період ораторський — складна синтаксична конструкція з багатьох речень, за допомогою якої здійснюється розгорнена аргументація думки чи положення; формально співпадає з періодом.

Персоніфікація (від лат. persona — особа + acere — робити) — троп, що базується на наданні абстрактному явищу рис живої особи.

Підтекст (англ. covert sense) — прихований зміст тексту, те, що розуміють “між словами”. П. виражається інтонацією, мімікою, жестами тощо.

Підтема — Див. Тема.

Пірке — проповідь, що являла собою коментар до Святого Письма під час юдейського богослужіння в синагогах. П. виникла з великого досвіду коментування Біблії на грунті Мішни (системи приписів до Закону Мойсея, яка згодом ляже в основу Талмуду). На традиціях П. будувалися проповіді Христа та апостолів, котрі в свою чергу стануть грунтом для пізнішої середньовічної гомілетики.

План — структурна модель майбутнього ораторського тексту, його ідейний “скелет”. П. конденсує основні моменти структури ораторського твору. Основні його види: простий, складний та цитатний.

Повтор (реприза) — дублювання оратором час від часу слова (слів, фрази), що нагадують про основну проблему і служать засобом ідейно-формальної ритмізації виступу.

Повчальне слово (дидактика) – характерний різновид релігійної літератури; напр. – книги Писань у старому Завіті. П.с. органічно адаптується педагогікою, почасти – художньою літературою.

Поетика: 1. Вчення про художню літературу як таку. 2. Вчення про прийоми “прикрашення” прозаїчної та поетичної мови (“піїтика”). 3. Дисципліна, близька до стилістики, що вивчає поетичну функцію тропів та фігур.

Полісендитон (від грец. πολυσύνδετον) — синтаксична фігура, багатосполучниковість.

Політичне красномовство — виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Основні жанри П. к.: політичні промови (парламентська, мітингова та воєнна), доповідь, виступ, інформація, огляд, бесіда.

Помилки логічні — порушення законів логіки промовцем. Основні П.л.: підміна тези, недоведена основа доказу, “коло” в доказі, повторення доказу (тавтологія) і т.п.

Помилки мовні — порушення літературної норми (невірний наголос, невірна вимова окремих звуків, невірне вживання слів за семантикою, значенням, невміння враховувати стилістичне забарвлення слова (фрази), включати слово (фразу) в контекст, розрізняти окремі морфеми в слові, тавтологія, плеоназм, слова-паразити, какологія тощо).

Порівняння — троп, що будується на співставленні одного предмета з іншим за спільною ознакою.

       Приписи — система юридичних норм (“права людського”)  у Біблії, яка було спробою закріпити моральні норми Декалогу в численних  (603) правилах святого життя. П. були компромісом між ідеалом та реальністю; заповідь “не вбивай” коригувалася, наприклад, такими нормами,  як смертна кара за неповагу до батьків, за чужолозство тощо. Вважалося, що порушник Закону Декалогу сам себе позбавляє захисту з його боку. Тут відбився вплив поширеного на всьому Стародавньому Сході принципу вавілонського законодавства “око за око, зуб за зуб”. Саме цей момент викликав заперечення з боку Христа та його послідовників; останні устами апостола Павла остаточно зрекаються такої частини Старозавітного Закону, як П.

Природне право — ідея, що формується від часів Ренесансу, коли право починають розуміти як особливий, креативний фактор культури, що не вичерпується нормами римського права; це стане згодом підгрунтям численних утопічно-революційних доктрин.

Проповідь — основний жанр церковної риторики (гомілетики), що сформувався на юдейсько-античних традиціях тлумачення сакральних текстів. У вiзантiйському вжитку встановлюється 3 типи П. (за правилами Василя Великого): 1. П. як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, мiстичного змiсту Біблії, розрахованого на iнтелектуалiв. 2. Настановча П., призначена для простого люду. 3. Богословська П., що трактує питання вiри й оберiгає від єресей. В сучасній церковній П. виділяють: П. —розповідь, П. — слово, П. — повчання, П. — бесіда, тлумачення Святого Письма.

Пророче слово – специфічний різновид релігійного красномовства, який будується на мовленні безпосередньо від імені божества.

Проспекція — один із способів інтеграції тексту: натяк на те, про що буде говоритися в наступних частинах виступу (майбутніх виступах).

Просторіччя — слова (словосполучення), які переважно вживаються для передачі мови простолюду (яка не в усьому відповідає граматичним нормам). Оратор може вживати П. для налагодження контакту з відповідною аудиторією або ж для гумористичного ефекту.

Протогiмнасма — типи елементарної організації частин тексту промови у пізньоантичній та візантійській риториці (хрiя, ствердження, похвала, ганьба тощо).

Професор (від лат. professor — знавець) — учитель риторики в пізньоримській державі.

Психологічна реакція аудиторії — момент, надзвичайно важливий для оратора, оскільки свідчить про успіх чи неуспіх промови. П.р.а. може бути позитивною чи негативною, тому досвідчений оратор, окрім використання системи логічних доказів, завжди апелює і до емоцій слухачів.

Пуант — Див. Розв’язка несподівана.

Ремінісценція (від лат. reminiscentia — відгомін) — стилістична фігура: відбиток відомої теми чи події в ораторській промові. Культурні Р. завжди збагачують імідж оратора.

 Репліка (від лат. replica — розкриваю) — коротка фраза, викликана необхідністю термінового заперечення, уточнення, підтримки тощо; найуживаніша в судовому красномовстві.

Реприза — Див. Повтор.

Ретроспекція — один із способів інтеграції тексту: відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, але й на чужі праці та думки чи загальновідому інформацію.

Ритм прози — організація слів, колонів та періодів за принципом упорядкування. Хоча саме слово “проза” означає “вільна” — на відміну від мови віршів, мова оратора базується на “неправильній” ритміці живої розмовної мови, що не означає відсутності потреби в загостренні ритму: упорядкування Р.п. може відбуватися за принципами паралелізму, градації тощо.

Ритор (від грец.  ρήτωρ) — те ж саме, що й оратор, промовець. В античному суспільстві також — викладач риторики; так само і в українських братських школах.

Риторика, реторика (від грец. ρητόρική — наука про ораторське мистецтво, красномовство) — наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Склалася як наука в основах своїх в Стародавній Греції. В Україні поширюється з кінця ХVI ст.; довго викладалася в сімбіозі з поетикою.

Риторичне звертання — стилістична фігура, що виражає емоційне ставлення оратора до об’єкта його промови. Оратори звертаються часто не тільки до людей, але й до неживих предметів або абстрактних понять. До Р.з. можна віднести й етикетні формули.

Риторичне питання — стилістична фігура: питання, відповідь на яке вже закладено в самому питанні, або ж відповідь не потрібна.

Риторичний вигук — стилістична фігура, що являє собою гасло в чистому вигляді.

Риторські школи (від грец. ρητορική σκολή — ораторська школа) — школи, що готували ораторів (переважно політиків) в Стародавній Греції (з V ст. до н.е.), а потім у Римі. Освіта будувалася як продовження граматичної школи: поруч з літературою, філософією, математикою тощо тут широко вивчалася — на основі практичних занять — риторика. Ця традиція перейде в середньовічну освіту і протримається до середини ХVIII — початку ХIХ ст.

Сатира (від лат. satura — суміш) — змалювання явищ в гостро критичному вигляді. С. відрізняється від гумору саме цією гостротою. ЇЇ не слід ототожнювати з іронією, прийомом більш тонким (імпліцитним).

Семантика — те ж саме, що значення (слова).

Силогізм (від грец. συλλογισμός — міркування) — логічна модель, в якій два судження призводять до висновку як третього судження.

Символ (від грец. σύμβολον — умовний знак) — троп, покликаний змалювати невичерпну складність явища, багатозначна метафора. Головною відмінністю С. від алегорії є те, що в принципі кожен може розшифрувати С. по-своєму, він — багатозначний.

Симплока (від грец. συμπλοκή — сплетіння) — синтаксична фігура, співпадання в паралельних структурах початку, кінця чи середини.

Синекдоха (від грец. συνεκδοχή — співвідношення) — троп (різновид метонімії), побудований на перенесенні значення з одного слова на інше на основі кількісних відношень: частина замість цілого, ціле замість частини, однина замість множини, множина замість однини.

Синтаксичний паралелізм — синтаксична фігура, повторення однакової структури речень (1234/1234).

Синтез (від грец. σύνθεσις — з’єднання) — розумова операція по з’єднанню розпорошених моментів в одне ціле, що дозволяє узагальнювати та систематизувати ораторові окремі явища.

Сiкофантство — шантаж з боку античних риторiв, які збирали на тих чи iнших осiб компрометуючi матерiали.

“Сім вільних мистецтв” (лат. septem artes liberalеs) — програма середньовічної освіти (школи та підготовчі відділення університетів), що складалася з семи дисциплін (тривіум + квадривіум), серед яких була і риторика в системі так званого тривіуму.

Сленг — Див. Жаргон.

Слово — жанр давньоукраїнської риторики; С. мовилося громадськими діячами до народу в якихось важливих ситуацiях. З часом С. стали називати й літературний твір (наприклад, “Слово про Ігорів похід”), а також церковну проповiдь (“Слово про Закон та Благодать”).

Солецизми (грец. σολοικισμός — від назви м. Сол, грецької колонії в Малій Азії, де грецька мова була засмічена) — свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу.

Софіст (від грец. σοφιστής — мудрець, митець, винахідник) — з V ст. до н.е. С. стали називати вчителів філософії, які навчали мистецтву сперечатися і перемагати за будь-яку ціну (навіть із застосуванням свідомої облуди), що було важливим для клієнтів суду, а також виховували вміння говорити з проблем політики, науки тощо. Красномовство було для них самоцінним об’єктом уваги; вони першими звернулися до проблем граматичного та стилістичного оформлення тексту.

Софістика (від грец. σοφιστική — уміння хитромудро сперечатися) — філософська течія у Греції (V ст. до н.е.), що спекулювала на плинності, нетривкості явищ та непевності людської думки, підносячи релятивність як критерій мислення взагалі. Основною моделлю тут виступає софізм — силогізм, який виглядає правдоподібно, але є навмисно неправильним. С. стане певною мірою підвалиною майбутньої середньовічної схоластики, яка, своєю чергою, буде річищем формування європейської діалектичної філософії Нового часу.

Статус — ситуацiя, в якiй знаходиться оратор (категорія візантійської риторики).

Стереотипний персонаж (англ. stock character) — узагальнення того чи іншого типу людської поведінки чи позиції, який набув характеру кліше. С.п. — найчастіше загострений, шаржований; вживається найчастіше в політичній пропаганді, в проповідях, інколи — в суспільно-побутовому красномовстві.

Стиль (від лат. stylus — cтрижень для письма) — спосіб викладу, організація мовлення. Старовинна риторика розглядала С. як об’єктивну систему мовних правил, що мусив опанувати оратор. На цьому базуються традиційні поняття високого, середнього та низького С. В сьогоднішній риториці простежується тенденція до переносу центру тяжіння до сфери ораторського самовиразу, індивідуального С. Оратор вільно комбінує чужі С., і його власний С. формується ніби в діалозі з ними. Розрізняють також усно-розмовний та книжково-писемний С. промови. С. визначається можливостями національної мови; домішування до неї варваризмів утворює так званий макаронічний С.

Стиль риторичний — традиційне визначення особливостей ораторської манери як “прикрашеної”, урочистої; сьогоднішня риторика відкидає зведення С.р. до самих лише “прикрас”.

Структура ораторського твору — модель побудови виступу з певних складових частин, найпростішими з яких є вступ, виклад, висновки. С.о.т., що виникла в античні часи, постійно ускладнювалася (наприклад: виклад-зацікавлення; основна частина — опис, оповідь, міркування; висновки-заклик і т.п.).

Суб’єктивність о р а т о р а — цілком закономірне і навіть бажане явище за умові, що власні цінності не нав’язуються силоміць, а сама С. не переростає в суб’єктивізм.

Судове (юридичне) красномовство — ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб в процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Основні жанри С. к.: прокурорська (обвинувачуюча) та адвокатська (захисна) промови.

Суспільно-побутове красномовство — дотепне або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті чи певної гострої, цікавої ситуації. Основні жанри С.-п. к.: ювілейні промови, привітальне слово, застольне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.

Схоластика (від грец. σχολαστικός — школа, навчання) — середньовічна система мислення та освіти, що продовжила на грунті християнської догматики певні традиції античної софістики. Риторика тут відігравала, зазвичай дуже вважливу роль. Сьогодні слово С. вживається найчастіше для позначення далекого від життя розуміння.

Тези — вид конспекту; стислий запис основних положень плану промови в дещо розгорнутому вигляді. Т. інколи можуть набувати характеру цитатного плану.

Тема — проблема, що покладено в основу ораторського виступу. Не слід плутати Т. з об’єктом промови: на відміну від останнього Т. завжди конкретна, стосується одного питання. Сукупність тем в рамках одного тексту утворює тематику, що відбиває в своїй сукупності багатогранний і складний об’єкт уваги. Проте в тематиці завжди домінує основна Т., якій підпорядковано підтеми та мікротеми. Тема може бути розкритою чи нерозкритою (останнє означає провал оратора).

Тембр (від франц. timbre) — забарвлення звука, що дає можливість розрізнити звуки однієї висоти у звучанні різних голосів.

Темп мовлення (від лат. tempus — час) — швидкість, з якою проголошується промова; вимірюється кількістю звуків (або складів), що вимовляються за секунду. Занадто швидкий Т., так само, як і занадто повільний, ускладнює сприйняття промови.

Темпу прискорення ?????— підрядковий знак партитури, що використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації.

Темпу уповільнення _ _ _ _ _ — підрядковий знак партитури, який використовується для фіксації уваги на слові (словах), що для промовця є ключовим.

Типи промов за знаковим оформленням та закріпленням — 1. Промови, що виголошують за конспектом. 2. Промови, що готують заздалегідь, але не вчать напам’ять. 3. Промови, що пишуть заздалегідь і вчать напам’ять. 4. Імпровізовані промови (експромти).

Толерантність (від лат. tolerans — терплячий) — повага до чужих позицій та концепцій. Наявність Т. у оратора — свідчення його духовної зрілості та сили.

Тону підвищення ?????— надрядковий знак партитури, який вживається для позначення незавершеності вислову, інтонації питання та непевності, окличних речень та звертань.

Тону пониження ???????— надрядковий знак партитури, який використовується для позначення інтонації завершеності вислову (частини вислову); зазвичай — наприкінці речення.

Троп (від грецького τρόπος — зворот) — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. До тропів зазвичай відносять: алегорію, амфіболію, гіперболу, евфемізм, епітет, літоту, метафору, метонімію, оксюморон, перифраз, персоніфікацію, порівняння, символ, синекдоху, уособлення.

Увага  а у д и т о р і ї — запорука успіху промовця, який ніколи не повинен втрачати з поля зору цей важливий момент.

Умовивід — те ж саме, що силогізм.

Уособлення — троп, що дозволяє надавати неживим речам або нелюдському життю людських рис.

Установка  о р а т о р с ь к а — орієнтація промовця на доведення певних тез, формування певного ефекту сприйняття промови різнотипною аудиторією, використання того чи іншого кола прийомів.

Утопія — літературний жанр, в річищі якого часто відбувається становлення та пропаганда нових політичних ідей, природна сфера політичного красномовства.

Фанатизм (від лат. fanaticus — одержимий) — ірраціональна самовіддача оратора якійсь ідеї. Ф. несумісний з толератнтністю, оскільки формує різко негативне ставлення до всього чужого. Нетерпимий Ф. може знайти численних прибічників серед малорозвинених слухачів, але неприпустимий в культурній риториці.

Фігури риторичні (від лат. figura — позиція в танку) — незвична побудова фрази або її частини задля експресивності виразу. Ф.р. поділяються на  с и н т а к с и ч н і  та  с т и л і т и ч н і. До синтаксичних звичайно відносять: асиндетон, зевгма, полісендитон, симплока, синтаксичний паралелізм, хіазм; до стилістичних — алюзія, анадиплозис, анафора, аномінація, антитеза, апосіопеза, градація, діафора, еліпс, епістрофа, епіфора, інверсія, іронія, каламбур, обрив, парадокс, паралепсис, ремінісценція, риторичний вигук, риторичне звертання, риторичне питання.

Фоніка — галузь поетики, яка вивчає прийоми створення художнього образа звуками. Знання законів Ф. важливе й для оратора, оскільки сприяє евфонії промови.

Харизма (від грец. χάρισμα — Божий дар) — сприйняття тієї чи іншої особистості як такої, що має особливе обдарування та гарантує незмінний успіх своїм прихильникам. Харизматичні оратори найчастіше виступають в сфері релігійної проповіді, інколи в політиці.

Хіазм (від грец. χιασμός — зворотний) — синтаксична фігура, в якій спостерігається порядок слів по відношенню до попереднього речення на зразок літери Х.

Хрія — Див. міркування.

Церковне красномовство — проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій. Основний жанр Ц. к. — проповідь; деякі церковні автори розрізняють гомілію (чистий коментар до Біблії) та проповідь (з включенням соціально-побутових, політичних, юридичних та інших моментів).

Цитування — один з сильних засобів впливу на аудиторію, особливо коли цитується авторитетне джерело, бо це виглядає звичайно як доказування оратором своєї правоти. Ц. найбільш поширене в академічному красномовстві. Однак зловживання цитатами вкрай небажане.

      Частини промови — Див. Структура ораторського твору.