Автологічна лексика — слова з прямим значенням; численно переважають в будь-якій формі національної мови. А.л. протилежна металогічній лексиці.

Азіанізм — пишний та гучний стиль, що виник в еліністичний період в грецьких землях Малої Азії, де намагалися перевершити класичних ораторів за рахунок широкого вживання експресивних прийомів.

Академічне красномовство — ораторське вміння науковця та викладача, що доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Основні жанри А.к.: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Аксіологія в  р и т о р и ц і (άξία — цінність + λόγος — вчення) — морально-етичні цінності промовця. З часів Арістотеля вважається необхідним, аби оратор виходив з певної системи цінностей.

Алегорія (від грец. άλληγορία — іносказання) — троп, за допомогою якого стає можливим зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. А. однозначна (на відміну від багатомірного символа).

Алітерація (від лат. ad — при + littera — буква) — повторення приголосних з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Алогізм (грец. ά…+ λόγισμος — міркування) — порушення послідовності, логіки в міркуванні, що веде до викривлення думки і можливості зловживання довірою аудиторії. Виникає як наслідок логічних помилок.

Алюзія (від лат. allusio — натяк) — стилістична фігура: натяк на якийсь відомий факт. Зловживання А. може затьмарити зміст.

Амфіболія (від грец.  άμφιβολία — двозначність) — троп, побудований на багатозначності слова: оратор свідомо приховує, яке саме з кількох значень слова він використовує.

Анадиплозис або стикування (від грец. άναδίπλωσις — подвоєний) – стилістична фігура: лексико-синтаксичне повторення слова (словосполучення) в кінці рядка (речення), яке ніби “підхоплюється” на початку наступного речення.

Аналогія (від грец. άναλογία — відповідність) — схожість явищ, яка є підставою для умовиводів в певних ситуаціях (наприклад, коли промовець хоче пояснити щось незнайоме за допомогою знайомого). Обов’язковою умовою за наведення А. є співставлення за суттєвими ознаками (а не випадковими). До А. не слід вдаватися академічному оратору; не завжди на неї можна покластися в судовому красномовстві (бо А. не є доказом), але вона широко вживається в інших видах красномовства.

Анафора (від грец. άναφορά — винесення вгору) — стилістична фігура: лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків).

Аномінація (від лат. annominatio — перейменування) — стилістична фігура: створення нового слова на основі двох інших, відомих слів. Найчастіше А. використовується для сатиричного ефекту.

Антиклімакс — Див. Градація.

Антитеза (грец. άντίθεσις — протиставлення) — стилістична фігура, протиставлення антагоністичних (чи ситуаційно антагоністичних) явищ.

Апологія — промова на захист самого себе, яку писали для звинувачених давньогрецькі логографи-софісти.

Апосіопеза або замовчування (від грец. άποσιώπησις — замовчування) — стилістична фігура: обрив, що містить в собі щось невимовне, підтекст. Мова переривається тому, що потрібно щось “сховати” чи імітувати таємницю.

Арістид Елій (бл. 117(29)—187(89) — талановитий ритор пізньої античності,

       Аркани (стовпи) віри — моральні заповіді ісламу, викладені в Корані, які лягли в основу мусульманського права – шаріату (єдинобожжя, обов'язкова п'ятиразова молитва щодня, піст протягом місяця рамдан, пожертва 1/40 достатку на бідних та паломництво до Мекки).

Артикуляція (від лат. articulatio — розчленування) — система положень органів, що вимовляють звуки. Чіткість А., необхідна для оратора, визначається правильним положенням цих органів.

Архаїзми (від гр. άρχαίος — стародавній) — застарілі слова (словосполучення), які передають реалії минулих епох. Оратору не рекомендується зловживати А.

Асіндетон (від грец. άσύνδετον) — синтаксична фігура, безсполучниковість.

Асонанс (від лат. assonаre — cпівзвучати) — повторення голосних з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Асертивність (від лат. аssero – претендувати) – здатність людини чітко визначити для себе, чого вона прагне, а чого – ні.

Аттицизм — наслідування зразків аттичної стилістики V-IV ст. до н.е., яке спостерігається в античній літературі та риториці в еліністичну епоху.

Біблеїзм — слово або вираз, запозичені з Біблії, що створюють відповідну стильову атмосферу, інколи — церковнослов’янизм.

Будда — Див. Гаутама Будда.

Варваризми (грец. βάρβαρος — чужоземець) — слова іншомовного походження. Засмічення мови оратора В. робить її незрозумілою. Суміш рідної мови з великою кількістю В. утворює макаронічний стиль.

Вербалізм (від лат. verbalis — словесний) — зловживання словом, марнослів’я, пусте пишномовство, під яким не криється ніякої думки.

Види красномовства — сфери застосування ораторського слова в суспільній ситуації (школа, церква, суд, політика, побут). Залежно від цього найчастіше розрізняють 5 В.к.: академічне, церковне, судове (юридичне), політичне, суспільно-побутове.

Виразне читання — читання з дотриманням певної системи правил (орфоепії, артикуляції, дикції тощо). Часто термін В.ч. вживається також як синонім поняття “художнє читання” або ж декламація, що не зовсім точно.

Вступ — Див. Структура ораторського твору.

Вульгаризми (від лат. vulgaris — простий, низький) — слова (словосполучення) лайливого характеру. Використовуються, як правило, малокультурними промовцями. Їхня сфера — переважно суспільно-побутове красномовство, почасти — політичне.

Гебраїзм — вид варваризму, давньоєврейське слово (зустрічається в церковному красномовстві); як всякий варваризм, вимагає пояснення.

Гіпербола (від грец. ύπερβολη — перебільшування) — троп, який базується на художньому перебільшенні, укрупненні.

       Глосса — примітка між рядками та на полях манускрипту, коментар до тексту. В юридичних творах європейського середньовіччя запровадження Г. означало розвиток ідей римського права, поштовх до розвитку судового красномовства. Див. також Глоссатори.

Глоссатори — юристи, тлумачі законів у європейському Середньовіччі, що почали виходити не з букви, а з духу права.

Голос — звуки, що їх виробляє голосовий аппарат людини. Індивідуальні особливості визначають висоту, силу та тембр Г. Володіння голосом — необхідна умова підготовки оратора. Оратор мусить обов’язково берегти Г. (руйнівні чинники — переохолодження, вживання тютюну та алкоголю, перевтома).

Гомiлет — християнський проповідник, майстер гомiлетики.

Гомiлетика (від грец. “όμιλια” — бесiда) — християнська риторика, що має на метi витлумачення Біблії через проповiдь чи повчальну бесiду.

Гомілія — Див. Церковне красномовство.

Гра — самовияв особистості, що може набувати характеру рольової Г. Для оратора важливо вміти перевтілюватися “в роль”, тому підготовка оратора включає моменти, що вивчаються в акторських школах.

Градація (від лат. gradatio — поступовість) — стилістична фігура, що дозволяє показати явища в розвитку. Види градації: клімакс — розташування слів за семантикою зростання, накопичення; антиклімакс — розташування слів за семантикою послаблення.

Грамотність (від грец. γράμμα — писемність) — знання правил мови і вміння ними користуватися. Г. надзвичайно важлива для оратора. О р а т о р с ь к а  Г. — обізнаність в сфері науки про красномовство.

Гротеск — художній образ, що базується на сполученні страхітливого з комічним.

Гумор (від лат. humor — волога; за античними уявленнями, стан організму, що визначає настрій) — змалювання явищ в м’якій, жартівливій інтонації (на відміну від сатири). Англійські дослідники виділяють також грубий гумор (slapstick), властивий народному красномовству; у нас він невід’ємний часом і від красномовства політичного.

Дао (шлях) — прихований в глибині природного єства закон, що визначає протиріччя буття і який осягає мудрець у філософії Лао-цзи; також – моральний імператив у філософії Конфуція.

Дебати (від франц. debats) – обговорення, полеміка, які виникають після виступу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод умовиводу за типом: від загального до конкретного. Звичайно вона протиставляється індукції.

       Декалог  (Десять Заповідей Божих) – моральний імператив Біблії, ”право Божественне”, що полягає в ствердженні духу справедливості і любові. Прагнення юридично усталити цю ідею викликало до життя і 603 приписи Старого Завіту як “право людське”. Для юдейської громади Заповіді і Приписи — це релігійно-юридичний Закон, за яким живуть віруючі і який знайшов подальший розвиток у Талмуді. Християнство зняло Приписи, лишивши в своєму ужитку лише Заповіді.

Демагогія (грец. δημαγωγία — “водіння народу”) — голослівні аргументи, що мають вигляд глибокої аргументації на користь загалу, а насправді прикривають корисні розрахунки, низькість душі та некомпетентність, прагнення маніпулювати людьми.

Дикція (від лат. dictio — вимова) — манера вимовлення звуків та слів. Правильна Д. — чітка та ясна.

Дискусія (лат. discussio — розгляд) — публічне (й часто — конфліктне) обговорення якоїсь проблеми. Оратор має вміти організувати й вчасно припинити Д.

Диспут (лат. disputo — міркую, сперечаюсь) — організована форма дискусії, інколи — з заздалегідь визначеними ролями. В рамках Д. особливого значення набуває здатність оратора переконувати.

Дихання — найважливіша фізіологічна функція організму, чинник формування голосу. Правильно поставлене дихання дає ораторові можливість звучно, виразно й тривалий час говорити перед аудиторією. Існує система вправ по розробці правильного Д., що ораторові варто використовувати.

Діалектизми (від гр. διάλεκτος — говірка, місцева мова) — слова та вирази, якими користуються мешканці окремих місцевостей, що не співпадають з літературною нормою. Дозоване вживання їх оратором припустиме в казусі спілкування з носіями Д.

Діалог в  р и т о р и ц і (від грец. διάλογος — розмова двох) — спосіб побудови промови, який: 1. Включає елементи буквальної співбесіди з аудиторією; 2. Імітує реальний Д. в монолозі оратора (прямо чи приховано).

Діапазон голосу — звуковий обсяг ораторського голосу, що визначається інтервалом між найнижчим і найвищим звуками. Оратору важливо знати свій Д.г. (пор.: бас, баритон, тенор тощо в співі).

Діафора (від грец. διαφορα — розрізнювати) — стилістична фігура, різновид повтору: повторюються слово чи вираз, які щойно прозвучали, але вони набувають більш експресивного звучання.

Дискурс — емоційна атмосфера, семантичне поле, що створюється в тексті “між словами”; певною мірою співпадає з поняттям  “підтекст”.

Доведення — процес доказування оратором справедливості (чи навпаки) якогось твердження. В Д. використовуються методи індукції та дедукції (інколи аналогії). Оратор може доводити свою думку, спираючись на власний досвід, чужі думки (в т.ч. цитати), очевидні факти тощо.

Доступність промови — побудова виступу з урахуванням особливостей аудиторії (вікових, соціальних, світопоглядних та ін.). Див. також: Казуальність, Казуїстика.

Дужки квадратні [ ] — рядковий знак партитури, який вживається при додаванні слова (слів), що допомагають утримати зміст речення, виражений нечітко.

Дужки ромбічні < > — рядковий знак партитури, яким позначаються вставні речення або слова, що вимовляються у дещо прискореному темпі. Див. також: Темп прискорення.

Евристика, сократична бесіда (від грец. ?ύρίσκω — знаходжу) — особливий метод ведення діалогу, навчання, введений Сократом. В Е. все будується на системі навідних питань, що підштовхують співбесідника до вирішення проблеми.

Евфемізм (грец. εύ — добре + φημί — слово) — троп, заміна табуйованих (священних, стилістично неприйнятних для якоїсь групи або ж просто непристойних) слів описовими синонімічними словами (зворотами).

Евфонія (грец.  εύφωνία — благозвучність) — певна якість мовних звуків, що визначає емоційне забарвлення мови оратора. Прийоми гри алітерацією та асонансом, ритмічні моделі тексту сприяють Е.

Евфуїзм (грец. εύφυής — витончений, стрункий) — стиль, що відрізняється штучною пишномовністю, манірністю.

Екзегетика — метод символiко-алегоричного потрактування тексту Біблії (засновник — Філон Александрійський); згодом цей метод був перенесений і на тлумачення художніх текстів. Е. здавна використовується ораторами, в першу чергу церковними. Див. також: Підтекст, Імпліцитний.

Експансивність (від лат. expansio — поширення) — свідоме чи неконтрольоване свідомістю нав’язування власного “я”, власної картини світу та цінностей аудиторії, що грунтується на болісній переоцінці оратором своєї особистості. Експансивний оратор зазвичай запалює почуття невибагливої, малорозвиненої аудиторії. Часто Е. сполучається з демагогічними прийомами.

Експліцитний — такий, що виражений відкрито; протилежність імпліцитному.

Експромт — Див. Імпровізація.

Еліпс (від грец. έλλειψις — вада, дефект) — стилістична фігура: пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби “підказується” контекстом.

Емпатія (від грец. εμ… — у присутності + πάθξς — почуття) — здатність відчувати стан іншої людини або аудиторії, важлива для юриста, медика, священика, оратора.

Епідектичне красномовство — те ж саме, що урочисте красномовство.

Епістрофа (від грец. ?πιστροφή — обертання, поворот назад) — стилістична фігура, що складається з повторення одного і того самого слова чи звороту.

Епітет (від грец. έπίθετον — додаток) — троп, який образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найхарактернішу чи вражаючу якість.

Епіфора (від грец. επιφορά: επι — після + φορо — той, що несе) — стилістична фігура: зворотний анафорі прийом, повторення тих само слів (словосполучень) в кінці речень (у віршах — наприкінці віршових рядків або строф).

Ерудиція (від лат. eruditio — ученість) — наявність глибоких знань в тій чи іншій сфері (сферах). Е. виникає як результат кропіткої праці індивідуума над собою. Е. бажана для оратора.

Естетика п р о м о в и (від грец. αίσθητικός — здатний відчувати) – важливий момент композиції (розташування) змістовних частин тексту, а також організація мовної форми за законами краси, використання прийомів поетики (тропів і т.ін.).

Етапи підготовки промови — 1. Вибір теми. 2. Складання плану. 3. Процес збирання матеріалу. 4. Запис промови. 5. Розмітка тексту знаками партитури. 6. Тренування оратора.

Етика промовця (від грец. ήθικός — той, що стосується моралі) – визначений традиційною мораллю та суб’єктивною аксіологією оратора “момент істини”: оратор не може виголошувати аморальні речі. Цей момент склався в нашій риторичній культурі в річищі тисячолітнього церковного впливу, хоча сьогодні ширше мовиться щодо “загальнолюдської” етики.

Етикетні формули — мовні кліше, що виникли в тій чи іншій національній мові в процесі культурного розвою краю (привітання, формули ввічливості і т.п.).

Єреміада (ієреміада) — тужлива, плачлива промова.

Жанри ораторські — диференціація ораторських творів як підвидів тієї чи іншої галузі красномовства. Див. Академічне красномовство, Політичне красномовство, Судове (юридичне) красномовство, Суспільно-побутове красномовство, Церковне красномовство.

Жаргонізми (від франц. аrgot — жаргон) — слова (словосполучення), що належать до лексикону вузької (найчастіше — професійної) групи (студенти, торговці, злодії тощо). Професійний жаргон називають також сленгом. Оратор вдається до жаргону в крайніх, визначених ситуацією, випадках.

      Жень (людяність) — філософський принцип конфуціанства, який мусить бути покладений  в основу світового та державного порядку й системи законів та ритуалів.

Жест — система міміки, рухів рук та тіла, що відіграє допоміжну, але важливу роль в ораторському виступі. Неповторна система жестикуляції в культурі того чи іншого народу складається історично, що мусить бути враховано оратором. Культура Ж. оратора спирається й на вивчення акторської техніки. Ж. поділяються на механічні (автоматичні), ілюстративні та емоційні; ораторові рекомендується користуватися лише третім видом Ж., оскільки лише вони по-справжньому підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Закінчення — Див. Структура ораторського твору.

Заклик — Див. Структура ораторського твору.

       Закон — Див. Декалог.

       Заповіді — Див. Аркани віри, Декалог.

Здібності риторичні — сукупність природжених якостей (голос, постава, шарм, “магнетизм”, філологічна обдарованість та ін.), що є фундаментом ораторської діяльності та спричинюють успіх промови.

Зевгма (від грец. ζεΰγμα — зв’язок) — синтаксична фігура, підпорядкування слів, словосполучень одному узагальнюючому слову.

Злам інтонації — Див. Інтонації злам.

Знак наголосу — Див. Наголосу знак.

Знаки партитури — Див. Партитури знаки.

Зовнішня культура оратора — система засобів по створенню іміджу промовця, що базується на контролі над наступними чинниками: зовнішній вигляд (зачіска, одяг тощо), постава, погляд, жест, голос.

Ідея (від грец. ίδέα — образ, начало): 1. Категорія візантійської риторики, що базується на християнському неоплатонізмі; виражається в таких якостях стилю, як чіткість, чистота, висота, величавiсть тощо. 2. Категорія літературознавства: ставлення автора до своєї теми. 3. Загальнофілософська категорія, що означає поєднання в акті пізнання об’єктивних даних щодо дійсності та суб’єктивного поривання до її перетворення; в цьому аспекті І. широко впливає на ораторську діяльність.

Ілюстративність промови (від лат. illustratio — наочне зображення). 1. Насиченість тексту, що його виголошує оратор, прикладами (цифровими, статистичними, життєвими та ін.). Можна також говорити про І., коли оратор вдається до живопису словом, використання звукових образів тощо. 2. Оснащення виступу наочністю (слайди, таблиці тощо).

Імпліцитний — прихований, підтекстовий (те, що виражено “між рядків”, в підтексті). Вмілий оратор використовує поруч зі словами і виразами експліцитного характеру також І. моделі.

Імпровізація (експромт) (від лат. improvisus — несподіваний, раптовий) — промова, що виголошується без попередньої підготовки. І. грунтується на природному дарі слова й, почасти, ерудиції та культурі промовця. Здатність до І. свідчить щодо обдарованості та найвищого рівня розвитку ораторських здібностей. Ораторам-початківцям не варто зловживати І.

Інверсія (від лат. inversio — перестановка) — стилістична фігура: незвичний, нехарактерний порядок розташування слів.

Індукція (від лат. inductio — введення) — спосіб мислення від конкретного до загального. І. завжди протиставляється дедукції.

Інсайт (англ. іnsight — збагнення) — момент натхненного інтуїтивного проникнення в суть проблеми без попереднього логічного аналізу. Наявність І. (або імітація його) в промові здатна справити винятково сильне враження на слухачів.

Інтеграції тексту способи — Див. когезія, ретроспекція, проспекція.

Інтелігентність (від лат. intelligens — обізнаний, мислячий) — здатність оратора генерувати думки та емоції, інтегрувати їх в річищі інтелектуальної проблеми та рафінувати крізь призму культури. І. невід’ємна від емпатії, ерудиції, етики, естетики та ін. В сьогоднішньому суспільстві І. вважається невід’ємним атрибутом оратора (хоча ХХ ст. дає приклади неочікуваного впливу малоінтелігентних ораторів на, здавалося б, висококультурні середовища, що пояснюється апеляцією до нижчих інстинктів людини).

Інтонації злам — ????????надрядковий знак партитури, який використовується при зміні інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки).

Інтонація (від лат. intono — голосно вимовляю) — ритмо-мелодійний малюнок мовлення, що базується в основному на підвищенні або пониженні тону. І. є покажчиком оцінки речей, про які говорить оратор і допомагає донести цю оцінку до аудиторії.

Інформація (від лат. informatio — пояснення) — загальнонаукове поняття, яке набуло особливої вагомості та універсальності в ХХ ст. завдяки успіхам таких наук, як кібернетика, інформатика тощо. Стосовно філологічних дисциплін часто використовується поняття “семантична І.” — така, що доступна розумінню і підлягає інтерпретації в ході спілкування. Промови, в яких І. зникає під масою звучних слів, слід кваліфікувати як вербалізм.

Іронія (від грец. είρωνεία — прихована насмішка) — стилістична фігура, за допомогою якої оратор дає зрозуміти аудиторії своє критичне ставлення до об’єкту промови, хоча прямо його не висловлює.

Ірраціональні моменти промови — апеляція оратора до стихії емоційного, розбурхання почуттів аудиторії (любов, ненависть, співчуття тощо). До обігрування І. м. п. часто вдаються демагоги.

Історія риторики — галузь знання, що вивчає виникнення, становлення, розвій та сучасний стан красномовства. І.р. спрямована на виявлення закономірностей цих процесів, описує конкретно-історичні (синхронічні) зрізи стану красномовства в тому чи іншому середовищі та діахронічний процес розвою, впливу та занепаду явища. Оскільки красномовство є супутником людства практично протягом всієї його історії, обрії І.р. справді неосяжні та потребують широкого подальшого вивчення.

Казуальний момент промови (вiд лат. casus — випадок, ситуацiя) – орієнтація оратора на той чи інший склад аудиторії (молодь, солдати, діти тощо). Визначений (не без впливу античного досвіду) Григорієм Двоєсловом. Слід відрізняти К.м. від казуїстики — софістичної підтасовки доказів.

Каламбур (від франц. сalembour — гра слів) — стилістична фігура, заснована на грі омонімією слова.

Канцеляризми — штампи ділової мови, яких ораторові варто уникати. Можуть бути засобом пародіювання чиновницького жаргону.

Каталог  (κατάλογος – список) – перелік, список предметів, складений за порядком, що полегшує їх знаходження. Розрізняють алфавітний каталог, в якому описи розташовуються за алфавітом прізвищ авторів або заголовками творів; систематичний каталог, описи в якому розташовуються по галузям знань, науковим дисциплінам та ін.  (наприклад, українська мова, китайська література, фізика та ін.).

Класична освіта — започаткована в епоху Відродження, базувалася на вивченні античності та риторичному досвіді. Проте, в ХVIII—ХIХ ст. центр уваги тут змістився на вивчення художньої літератури, а увага до риторики занепала.

Клімакс — Див. Градація.

Кліше (від франц. clichė — штамп) — шаблонні, затерті вирази, яких ораторові слід уникати.

Когезія — один із способів інтеграції тексту, якщо всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано.

Кoлон — самостійне за значенням речення (сукупність речень), що підлягає інтонаційному виділенню. К. є частиною періоду.

Композиція (від лат. compositio – сладання, зв'язування) – взаємовідношення та розташування складових літературного твору (компонентів). Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійна, спиральна та кільцева. Лінійна  –  це така композиція, при якій частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це – хронологічний розвиток подій). Спиральна композиція – спосіб побудови тексту, при якому основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожний раз вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція – спосіб побудови тексту, при якому перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Культура мови оратора — відповідність мови оратора до норм слововживання, орфоепії і т.п.; вміння будувати свій індивідуальний стиль з урахуванням найвищих духовно-літературних досягнень свого суспільства. К.м. є обов’язковим моментом для оратора.

Лабільність (від лат. labilis – нетривкий, незбалансований) – вміння людини швидко переходити від однієї проблеми до іншої, уникаючи помилок.

Лаконізм — стислість, сконденсованість виразу, відсутність пишномовних прикрас.

Лапки “ ” — рядковий знак партитури, що вживається для означення слів, що вимовляються з іронічною інтонацією.

Легато È — підрядковий знак партитури, що використовується для позначення злиття слів у вимові (наприклад, прийменника з іменником).

Літературна норма — Див. Норма літературна.

Літота (від грец. λιτότης — простота) — троп, що базується на художньому зменшуванні.

Логічна побудова промови — базується на дотриманні законів логіки (закони тотожності, протиріччя, виключеного третього, достатньої підстави), що забезпечують чітку послідовність думки та врівноваженість частин тексту.

Логічні помилки — Див. Помилки логічні.

Логографи — знавці юриспруденції в Давній Греції, які писали промови для звинувачених судом. Л. базували свій текст на софістиці, дбаючи не стільки про істину, скільки про вигідний для клієнта виклад справи.

       Маат — юридичні та політичні норми життя в світогляді стародавніх єгиптян, божественний порядок та істина, що не дає суспільству зірватися в хаос.

Машал (маршал) — жанр давньоєврейської літератури (притча, афоризм, приказка), що може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. М. через посередництво Біблії став активно впливати на риторику Середньовіччя.

Металогічна лексика — Див. Тропи.

Метафора (від грец. μετάφορα — перенесення) — троп, що будується на перенесенні значення (ознаки) слова за принципом подібності на інше. М. за своєю суттю можна назвати скороченим порівнянням, тільки тут не названо предмет порівняння.

Метонімія (від грец. μετωνυμία — перейменування) — троп, побудований на переносі назви з одного предмета на інший за суміжністю значень.

Мікротема — Див. Тема.

Міміка (від грец. μιμικός — такий, що наслідує) — рухи м’язів обличчя, якими виражаються емоції та почуття людини. Оратор мусить вміти контролювати міміку та мобілізувати мімічні засоби для виразу своїх емоцій та впливу на аудиторію.

Міркування (хрія) — система логічних умовиводів, що в класичній риториці розміщується за оповіддю.

Міф — система мислення, властива людині поряд з релігійним і науковим осмисленням світу; на архаїчних стадіях становлення суспільства є універсальною системою, з якої лише згодом виокремлюються релігія, наука, мистецтво, філософія тощо. В силу тієї обставини, що в основі М. лежить образно-символічне узагальнення, він зберігає владу над свідомістю навіть після розкладу архаїчного світогляду. Історія риторики дає велику кількість свідчень того, що апеляція до М., яким живиться свідомість тої чи іншої громади, забезпечує успіх ораторського виступу.

Мова — основний засіб спілкування і взаєморозуміння людей, основа ораторської діяльності. Оратор, розвиваючи індивідуальний стиль мовлення, є разом з тим, носієм і виразником можливостей національної М.

Мовний етикет — система риторичних формул, що прийнята в даному суспільстві, класі, прошарку,  вислови типу: “Встати, суд іде!”; “Благословіть сказати, владико!” і т.д.  Зокрема це риторичні звертання: Громадяни і громадянки! Брати і сестри! Пані та панове! Товариші! Добродії! Ваша Величність! Ваше Високопреосвященство!  тощо.