Документальна стрічка про те, як жилося українським митцям за сталінського режиму

Усі наші аероплани, радіо й задушливі гази –

нікчемний дріб’язок проти втраченої надії на рай.

Валер’ян Підмогильний

80 років тому цілу плеяду українських митців було знищено за те, що вони «намагалися відірвати» культуру Української РСР від домінуючої російської. Це був далеко не останній злочин комуністів проти діячів культури, але саме покоління письменників, художників, скульпторів, театралів 20-30-х років минулого століття отримало назву «розстріляне відродження». Так їх іменував у 1959 році Єжи Ґедройц, випустивши у Франції антологію творів часів розквіту української культури на початку ХХ століття.

І символом «розстріляного відродження» став будинок у Харкові по вулиці Червоних Письменників під номером 5, що більше відомий як будинок «Слово». Його побудували наприкінці 1920-х спеціально для кооперативу літераторів. Люди мистецтва, котрі були змушені до цього тулитися у комірках та комуналках з вошами і пліснявою, залюбки переїхали до нової п’ятиповерхівки із власним дитсадком, столовою та навіть солярієм на даху. А радянська влада згодилася оплатити частину проекту, аби мати усіх ненадійних кадрів під одним дахом і напхати поміж них своїх шпигунів.

Жителями будинку «Слово» стали відомі українські митці, імена яких відомі навіть тим, хто погано вчився в школі. Публіцисти і поети Микола Хвильовий, Іван Багряний, Майк Йогансен, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Михайло Яловий, театрал Лесь Курбас, актриса Наталя Ужвій та багато інших митців свого часу проживали в цьому домі. Більшість з них були визнані ворогами народу, відправлені на Соловки та знищені.

Про мешканців будинку «Слово» Режисеру Тарасу Томенку та команді проекту вдалося зібрати унікальні архівні матеріали (фотографії, відеозйомки, листи, спогади сучасників) недоступні раніше для широкого глядача. З цих замальовок скомпонували документальну картину про життя митців. Як сказала сценаристка картини Любов Якимчук: «Ця стрічка не про розстріл, а про відродження».

І дійсно, перед глядачами постануть українські діячі мистецтва у всьому різноманітті, від марнотратників і ловеласів до бідняків та ідеальних сім’янинів, але об’єднаних однією пристрастю – творити. Завдяки фільму «Будинок «Слово» ми дізнаємося про те, як жила і чим цікавилася українська інтелігенція початку минулого століття. А також побачимо, яка гірка доля спіткала усіх, хто посмів розвивати українську культуру всупереч лінії партії. Визначених як загрозу, їх видушували з соціуму, визнавали божевільними, намагалися зламати чи знищити. Довгі роки комуністам вдавалося стримувати українську культуру, яка була доказом національної ідентичності, і про це потрібно нагадати людям, котрі не бачать загрози сьогодні.

P.S. Автори фільму обіцяють зробити також ігрову стрічку про мешканців будинку «Слово», що виглядає більш складним, але корисним для масового глядача проектом.

Дмитро Сидоренко, спеціально для “Ранку у Великому Місті”